Серед найважливіших тем, які охоплюють межі української юриспруденції, – захист честі й гідності, ділової репутації громадянина. Для того щоб розуміти, чому виникає чимало питань, слід звернутися до законодавства, щоб усвідомити, що саме є ця «честь», «гідність» і чому їх потрібно захищати. Та оскільки чинне законодавство не передбачає конкретних визначень, можна виокремити характерні риси цих понять.
Честь – це позитивне оцінювання людини в очах оточуючих, яке базується на відповідності її дій загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Репутацією, як юридичною, так і діловою, називають набуту оцінку відносин і професійних якостей. Начебто все зрозуміло, але спірні правовідносини все одно виникають. Наш випадок не став винятком, тож розглянемо справу.
Позивач звернувся до суду з позовом щодо розповсюдження відповідачем неправдивої інформації. За перебігом справи з’ясувалося, що відповідач використовував матеріали інтернет-сайту, що, на його думку, є можливим спростуванням висунутих позивачем звинувачень. Тож чи є використання чужої інформації підставою для спростування звинувачень?
Той факт, що фейкова (неправдива) інформація є мотивом для відмови судом у задоволенні позову, все ж таки не означає, що відсутнє притягнення до відповідальності. У будь-якому випадку журналіст зобов’язаний подавати до публікування лише правдиву інформацію, і якщо редакція не може довести, що інформація правдива, вона зобов’язана її спростувати. Саме через те, що цього не відбулось у нашій ситуації, справу було передано в апеляцію.
Важливо розуміти, що за опублікування інформації, яка не відповідає дійсності (якщо ці відомості є дослівним передаванням матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ з посиланням на нього), журналісти повної відповідальності не несуть, і якщо трапляється дезінформування, то ЗМІ звільняються лише від обов’язку відшкодування збитків і моральної шкоди. На них у будь-якому випадку покладаються зобов’язання щодо перевірки інформації, і якщо доказів її відповідності фактичним обставинам справи недостатньо, то ЗМІ слід утриматися від її публікації, а якщо усе ж таки таку інформацію опубліковано – видалити.
Практикою Європейського суду з прав людини підтверджено обов’язок журналіста, кореспондента перевіряти джерела та саму інформацію. Тож постановою Верховного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 753/338/19 було роз’яснено цю ситуацію як дифамаційне правопорушення. Щодо цього можемо зробити такий висновок: завжди існує необхідність у перевірці інформації перед її опублікуванням ЗМІ для запобігання неприємностей із законом і для збереження власної якісної професійної репутації.