Відповідно до статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Стаття 14 Конституції України гарантує право кожного громадянина мати у власності земельну ділянку. Право власності набувається громадянами України виключно відповідно до закону
Стаття 116 Земельного кодексу містить підстави набуття права на землю:
«1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
3. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
4. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
На жаль, практично реалізувати своє конституційне право на отримання земельної ділянки досить проблематично про свідчить численна судова практика.
Причини неможливості реалізація права на земельну ділянку різні, але найголовніша причина, на мою думку полягає у тому, що відмовляючи громадянину України у реалізації його конституційного права на отримання земельної ділянки «власник земельної ділянки» не приймає рішення по суті, а лише відмовляє у допуску до розгляду питання щодо надання відповідного дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки, що є першим етапом отримання земельної ділянки. Таким чином, не надається правова оцінка наявності або відсутності правових підстав для надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Звертаючись до суду із позовом про відновлення порушеного права у формі відновлення становища, яке існувало до порушення, а саме права на допуск к процедурі розгляду клопотання про надання дозволу на розробку проекту відведення, позовні вимоги, що зобов’язують відповідача надати такий дозвіл залишаються без задоволення.
Позиція судів зводиться до того, що адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.3 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Під дискреційними повноваженнями, як випливає зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Я з розумінням ставлюся до того, що суд не може заміняти суб’єкта владних повноважень та не може надати правову оцінку ситуації, а тим більше втручатися у повноваження такого органа приймаючи замість нього рішення.
Але така позиція судів породила ситуацію масового зловживання суб’єктами владних повноважень, оскільки останні не надаючи правову оцінку та не приймаючи рішення по суті лише відмовляють у праві допуску громадянину до розгляду цього питання.
Наприклад, рішення Московським районним судом міста Харкова скасоване рішення виконкому Харківської міської ради від 06.02.2008 року № 40 про затвердження Протоколу № 15 засідання міської громадської комісії з житлових питань від 26.12.2007 року в частині п. 1.1.53, зобов’язано виконком Харківської міської ради, Харківського міського голову розглянути заяву Особа_1 від 13.11.2007 року, подану на ім’я Харківського міського голови про надання у власність земельної ділянки, що розташована в м. Харкові, в’їзд Аральський, 36 по суті та прийняти рішення.
У рішенні суду зазначено, що «Діючим законодавством України на суб’єкта владних повноважень покладений обов’язок щодо своєчасного розгляду заяв громадян про надання земельної ділянки у власність або в оренду. Тому затвердження виконкомом Харківської міської ради 06.02.2008 року п.1.1.53 Протоколу № 15 засідання міської громадської комісії з житлових питань від 26.12.2007 року, яким заява Особа_1 не розглянута по суті і думка щодо цієї заяви не висловлена є неправомірним і таким, що порушує права і інтереси позивачки».
Отримавши виконавчий лист та намагаючись виконати прийняте рішення суду з метою відновлення порушеного права, Позивачка звернулася до відповідача із вимогою у відповідь на яку останній повідомив, що у зв’язку із тим, що термін зберігання справ (мається на увазі первісна заява позивачки та доданий до неї увесь комплект документів для отримання земельної ділянки) складає 5 років, а тому усі документи, що стосуються Заявника знищені. Таким чином, позивачка офіційно повідомлена про неможливість виконати рішення суду щодо неї.
Процедура виконання рішення суду за установленою практикою Європейського суду з прав людини розглядається як невід’ємна складова частина «судового розгляду» для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. Хорнсбі проти Греції , 19 березня 1997 року, § 40 , Звіти про постанови і рішеннях 1997 -II) . Правда , затримка виконання судового рішення може бути виправдане при певних обставинах , але затримка не може бути такою , що порушувала суть права , гарантованого статтею 6 § 1 ( Бурдов проти Росії , немає. 59498 / 00 , § 35 , ЄСПЛ 2002 - III , § 35 , і Teteriny проти Росії , № . 11931 / 03 , § 41 30 червня 2005 р.).
Навіть, якщо існує об’єктивна неможливість виконати прийняте рішення суду, таке не виконання свідчить про порушення статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відсутність права на ефективний засіб правового захисту. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У якості висновку слід зазначити, що суди не повинні втручатися у дискреційні повноваження суб’єктів владних повноважень але при цьому перевірка дотримання принципів об’єктивності й безсторонності, рівності перед законом, належної рівноваги, розумного строку тощо виходить за межі формальної законності і потребує врахування інших чинників. Неврахування цих чинників не дозволить ефективно контролювати застосування дискреційних повноважень, позбавить осіб приватного права засобів захисту свої прав.
У якості прикладу можно навести Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гасан і Чауш проти Болгарії» вказується: «Суд зазначає, що у даному випадку відповідне законодавство не передбачало чітких критеріїв щодо реєстрації керівництва конфесій, що змінилося, а також не передбачало ніяких процедурних гарантій захисту від свавільного використання дискреційних повноважень…». Тобто рішення, прийняте в рамках дискреційних повноважень, але з порушенням принципів ефективного захисту прав громадян та справедливості, було визнано порушення Європейської Конвенції з прав людини і основних свобод.
Роман Чумак