Понад рік тому набрали чинності зміни до Господарського процесуального кодексу й інших процесуальних актів. Ці зміни були спрямовані на те, щоб знизити навантаження на суди касаційної інстанції. Однак чи є ці зміни обґрунтованими й такими, що дійсно допоможуть судам здійснювати правосуддя? С цього приводу суддею КГС Іваном Міщенком було створено презентацію.
Подивившись на стару редакцію статті 287 ГПК, можна побачити, що підставою для перегляду справ касаційним судом є неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. У цій же статті трохи нижче наведено 2 виключних випадки, коли справа не підлягає розгляду судом касаційної інстанції.
У чинній редакції цієї статті ми побачимо, що поняття неправильного застосування норм матеріального та процесуального права суттєво звужується, оскільки у статті наведені виключні випадки, коли справа підлягає розгляду судом касаційної інстанції, а саме:
- якщо судом не було враховано висновку ВС щодо подібних правовідносин;
- якщо скаржник обґрунтовано вважає, що існує необхідність відступу від висновку ВС;
- якщо немає висновку ВС щодо подібних правовідносин.
Крім того, ст. 300 ГПК також зазнала змін. Зокрема, касаційний суд під час перегляду справи обмежується вимогами та доводами касаційної скарги. Тобто вийти за межі таких вимог суд не може.
Результат розгляду спору також змінився. Тепер, окрім традиційної тріади:
- судові рішення без змін
- судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд;
- судові рішення скасувати, прийняти нове рішення
було додано ще один варіант: закриття касаційного провадження, який можливий лише з таких підстав:
- якщо під час відкриття справи було з’ясовано, що існує висновок ВС, який регулює такі правовідносини;
- якщо скаржник у касаційній скарзі посилався на висновок ВС, а судом було встановлено, що правовідносини не є подібними.
Як вбачаємо із цих змін, суд касаційної інстанції дійсно має розглядати менше справ, оскільки право на перегляд справи розповсюджується лише на виключні категорії справ, і витрачати менше часу на розгляд конкретної справи, оскільки суд розглядає справу лише в межах, що заявлені касатором. Ідея є доволі привабливою, але яке підводне каміння приховане за цим? Приміром, суддею Іваном Міщенком були поставлені справедливі запитання:
- Що ж можна вважати висновком Верховного суду?
- За яких обставин такий висновок може бути сформовано?
- Чи є висновком посилання на норми права (загальні засади)?
Якщо застосувати висновок можна лише в тому разі, якщо правовідносини є подібними, тобто тотожними у суб’єктному складі учасників відносин, об’єкті та предметі правового регулювання, а також в умовах застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин), то виходить, що касаційному суду під час розгляду кожної справи треба аналізувати та зіставляти всі ці обставини, щоб визначити, чи є правовідносини у справі подібними до висновків ВС; такі зміни до законодавства лише затягують розгляд справ Верховним судом.
Оскільки однозначних відповідей на питання судді не існує, зміни до процесуального законодавства сформовані з порушення юридичної техніки, крім того, не було враховано думки ані суддів ВС, ані науковців, не було запроваджено «перехідного» періоду, а ці зміни буквально через місяць після їх підтримання Верховною Радою набрали чинності, то їх можна вважати такими, що лише ускладнили роботу судів касаційної інстанції.
