Зазвичай, коли сума позики не перевищує установленого Цивільним кодексом ліміту, між сторонами не укладається письмовий договір позики, а пишеться розписка.
Однак попри те, що законодавством установлено, що розписка може бути доказом, який підтверджує факт складання між особами договору позики, далеко не завжди такий документ сприйматиметься судом відповідно.
Чому так виходить? За загальним правилом, коли у договорі не вказані суттєві умови, то вважають, що домовленості між сторонами немає і договір не є укладеним. Розписка у певному сенсі має теж відображати суттєві умови, оскільки відсутні інші докази (зокрема, письмовий договір позики) узгодження між сторонами цих умов.
Таким чином, хоча законами не встановлено єдиної форми розписки, вона має відповідати деяким формальним вимогам.
- Однозначність
Означає, що в розписці має бути вказано, що гроші отримані саме в результаті укладення договору позики, а не будь-якого іншого договору (купівлі-продажу, міни тощо).
- Чіткість
Зазначення точної суми (як цифрами, так і прописом), валюти позики (повне найменування, включаючи країну походження) та еквівалент у гривнях; порядку та способу передання суми позики, строків і способу повернення позики (у тому числі валюта повернення).
- Ідентифікація сторін
Зазначення паспортних даних (у тому числі зазначення адреси місця проживання) та податкового номера (РНОКПП – раніше ІПН) позикодавця та позичальника.
- Підпис позичальника
Під час складення розписки краще пересвідчитися, чи відповідає такий підпис реальному підпису позичальника (звірте з паспортом).
Окрім цього, рекомендуємо зафіксувати момент складання та підписання розписки на відео (за наявності згоди сторони, звісно), аби в подальшому не могло виникнути сумнівів щодо особи підписанта.
Усі ці формальності необхідні, щоб сторони договору позики могли бути впевненими, що у разі невиконання однією зі сторін своїх зобов’язань інша сторона могла спокійно звернутися до суду та відновити своє порушене право.
