Докази у кримінальному провадженні є найголовнішими даними, на підставі яких установлюють винуватість тієї чи іншої особи. Докази можуть збирати як сторона обвинувачення в особі слідчого та прокурора, так і сторона захисту в особі підозрюваного або обвинуваченого та захисника.
Слід зазначити, що закон установлює певні правила для доказів. Ними є належність і допустимість.
Під час розгляду належності доказів визначають, стосується доказ справи чи ні. Іншими словами, це правило дозволяє звільнити процес від непотрібних відомостей і матеріалів, які жодним чином не можуть вплинути на справу.
Якщо належність більше про матеріальну сутність, то допустимість – про процесуальну. Встановити допустимість доказу означає визначити, чи отриманий він за допомогою передбачених законом засобів. Річ у тім, що збирання доказів не може відбуватись хаотично, як кому заманеться. Закон установлює певні правила, яких мають дотримувати усі сторони кримінального провадження під час збирання доказів. Якщо ж цих правил не дотримано, суд не братиме до уваги відповідний доказ.
Правило допустимості доказів закріплене у статтях 86–89 Кримінального процесуального кодексу України. Зокрема, у статтях 87–88 наведені конкретні приклади, за яких доказ вважають недопустимим. Це дає змогу швидко вирішити долю будь-якого доказу, якщо є на те відповідні підстави.
Однак допустимість доказів не слід розглядати лише через призму поданих статей. Увесь процес кримінального провадження має відповідати стандарту, тобто установленим законом правилам. Це стосується, наприклад, початку досудового розслідування, призначення прокурора, дотримання строків розслідування, проведення слідчих дій тощо. Якщо певна дія відбуватиметься урозріз із законом, надалі також може бути порушене питання про недопустимість того чи іншого доказу.
Наочним прикладом зазначеної ситуації може бути постанова Верховного суду від 22.02.2021 року у справі № 754/7061/15. За обставинами справи було встановлено, що матеріали кримінального провадження не містять постанови про призначення прокурора, а тому постає питання про здійснення процесуального керівництва прокурором, який не має на те відповідних повноважень. Унаслідок цього суд сформував декілька основоположних висновків, у тому числі щодо недопустимості доказів.
По-перше, завдання прокурора у кримінальному провадженні полягає у процесуальному керівництві та нагляді за додержанням законів під час проведення досудового розслідування. Призначення відповідного прокурора до справи здійснюють за письмовим рішенням керівника органу прокуратури. Отже, таке рішення має правові наслідки, які полягають у наданні відповідних прав та обов’язків прокурору в конкретному кримінальному провадженні.
По-друге, відсутність рішення про призначення прокурора свідчить про недотримання встановленої законом процедури, а саме здійснення процесуального керівництва та нагляду за додержанням законів неналежним суб’єктом. Наслідком цього, зокрема, є недопустимість усіх доказів, зібраних під час досудового розслідування, оскільки відсутній обов’язковий суб’єкт кримінального провадження – прокурор.
Отже, на прикладі цієї справи можна зробити висновок, що всі дії в межах кримінального провадження мають відбуватись у суворій відповідності до закону, інакше це свідчитиме про порушення гарантованого кожному права на справедливий суд.