Смерть близької людини – завжди горе для сім’ї. Однак, як правило, на цьому проблеми та стреси не закінчуються, оскільки починається процес спадкування майна. Не завжди родичі можуть справедливо й чесно поділити майно померлого між собою.
Окрім родичів, відповідно до чинного законодавства на майно померлого претендують й особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю.
Однак, як ми всі розуміємо, родичі навряд чи віддадуть «без бою» майно померлого особі, яка з ним проживала. З огляду на нечіткість і загальність чинного законодавства з цього питання, переважно особи вимушені звертатись до суду для встановленням факту проживання однією сім’єю зі спадкодавцем і визнання права власності на спадкове майно.
З огляду на неоднорідність судової практики, а також індивідуальні обставини кожного такого звернення, варто звернути свою увагу на рішення ВС у справі № 227/3750/19, у якому суд указав на важливий аспект під час визнання права власності на спадкове майно.
Відповідно до обставин справи особа із позовом звернулася до суду з проханням установити факт постійного проживання разом із спадкодавцем однією сім’єю на час відкриття спадщини, визнати за нею право власності у порядку спадкування за заповітом.
Судом першої інстанції у позові було відмовлено з огляду на те, що позивачем було обрано неправильний спосіб судового захисту, а також не було звернення з боку позивача стосовно надання йому додаткового терміну для прийняття спадщини.
Подавши апеляційну скаргу, постанову суду першої інстанції було скасовано й прийнято нову, однак нею також було відмовлено у позові з інших підстав. Суд апеляційної інстанції обґрунтовував свою позицію тим, що позивач прийняв спадщину, а згідно з частиною першою статті 1296 ЦК України має право на одержання свідоцтва про право на спадщину, отже, він не має перешкод для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, тобто таке право позивача не оспорюється.
Під час розгляду цієї справи Верховним судом було висловлено доволі цікаву позицію, відповідно до якої чинним законодавством резюмується, що в разі коли спадкоємець постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, то його вважають таким, що прийняв спадщину, якщо він не заявив про відмову від неї протягом терміну, встановленого статтею 1270 цього Кодексу.
З огляду на обставини справи, а саме те, що позивач постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини та як спадкоємець за заповітом у встановлений статтею 1270 ЦК України термін заяву про відмову від спадщини нотаріусу не подав, тобто є таким, що прийняв спадщину після померлого, та зазначивши про це у мотивувальній частині постанови, апеляційний суд помилково вважав, що вимоги про встановлення факту постійного поживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини й визнання права власності на спадкове майно не підлягають задоволенню, попри на те, що нотаріус відмовив йому у вчиненні нотаріальної дії.
